Київські кошмарики. Епізод 2. Місто.

Частина перша – “Є ідея!”

Минуло близько 2 років, після того, як дресирувальний центр “Фенікс” надав на розсуд глядачів та учасників змагань з дресирування охоронних собак свій проект “Київські кошмарики”. Що було основним завданням “кошмариків”? Відповідь дуже проста – перевірити стійкість нервової системи собак-учасників у нестандартній для них ситуації. Тобто таким чином, відразу ж “відсіювалися” формально “накатані” на програму собаки, а перемагали сильні, сміливі, собаки зі стійкою психікою і міцною нервовою системою. Плюс до всього, на “кошмариках” не було якихось чітких правил, що регламентують дії пари (провідник-собака), і від правильних дій першого, часом залежало дуже багато чого. Для цих змагань не було потрібно спеціального складного обладнання або розміченого поля. Використовувалося часом просто те, що в цей момент опинилося під рукою (забутий кимось із робітників стадіону шланг для поливу, покривало для сидіння в автомобілі тощо) і, звісно ж, майстерність роботи ВПР. “Київські кошмарики” були цікаві ще тим, що до самого моменту старту жоден з учасників не знав, з чим саме доведеться зіткнутися в полі його собаці. Ось тоді і з’явилася ще одна ідея…

Сьогодні, у нас у Місті працює кілька дресирувальних центрів, та плюс ще близько сотні приватних дресирувальників. Мало не поганим тоном є відсутність у рекламі фрази “…підготовка охоронних, захисних, вартових, собак – охоронців,… ну і т.д…”. Тобто, кожен, хто хоч якимось чином має відношення до елементарної постановки хватки собаці, насамперед заявляємо клієнту про те, що його собака тепер “… і слухає, і кусає, … і взагалі…” . Воно, звісно, зрозуміло, криміногенна обстановка в країні поки що залишає бажати кращого. Цей факт, безсумнівно, відіграє велику роль у бажанні заробити на підготовці собаки, до того ж бажано без особливих зусиль. І ось нам стало цікаво, а дійсно, можуть підготовлені собаки, виконувати це на вулиці, в реальному житті, чи ні? Ну мається на увазі і “слухаца і кусаца”. Так з’явилися на світ “Київські кошмарики. Місто”

Сценарій розробили досить швидко. Припустимо, людині зі своїм собакою знадобилося сходити в магазин на інший бік жвавого проспекту. Через підземний перехід, зрозуміло. А переходи в нас у Місті які? Правильно, веселі! Отже, пройти туди не зжеруть жодного цивільного “провокатора”, і повертаючись назад відбити “напад хуліганів”. Головне правило – провідник собаки не повинен постраждати. А далі працювала наша фантазія, яка не повинна була вийти за рамки буденного життя мегаполісу. Знайти занедбаний підземний перехід виявилося не проблемою.

За систему оцінки вирішили прийняти принцип “виконано”, “не виконано”, “відсутній”. Якщо в цифрах, то відповідно +1, 0, -1. Усі учасники були в рівних умовах. Сценарій, а також точне місце проведення (мається на увазі номер будинку біля якого буде робота), заздалегідь не оголошували, щоб найдосвідченіші “змагальні вовки” не влаштували туди паломництво. Можливості “накатати” собак на програму не було. За тиждень до випробувань назвали лише вулицю і час, попросили мати з собою повідці та намордники. Усе. Народ був заінтригований! У суботу оголосили місце збору учасників на неділю.

Частина друга – “Приховані таланти”

Н-да, як мало знаємо ми часом про тих, хто нас оточує! Ну хто б міг подумати, що у Валентині Пасічнику (він же “Догмастер” і автор ідеї “Київських кошмариків”) прихований талант вуличного “репера”, що Наталя Поврозюк дуже хвацько зможе “напарити” вам купити в неї “… чудового м’яса з кісточками для песика…”, а заодно й погодувати його (песика) прямо в переході… “, а заразом і погодувати його (собаку) прямо в переході, що Гоша Леннгрен – така зануда й імпровізатор такої чудової маячні, яку він бубонів провідникові на вухо, супроводжуючи його переходом і навантажуючи наприкінці рекламними буклетами, що Юра Лещенко вміє продемонструвати всі кращі якості ковдри, щоправда, не в найвідповідніший для собаки момент, і… ще якась сволота петарду в слід собаці кидала. Плюс до всього перерахованого, потрібно було ще підійти до судді, записатися, поговорити з ним, і все це під постійними фотоспалахами 3-х або 4-х фотоапаратів і, звісно ж, глядачами, які, попри наші прохання, все ж спустилися вниз. І весь цей СПРАВЖНІЙ міський поземний перехід потрібно було пройти, не пошкодивши жодної людини. Скажемо чесно, не у всіх це вийшло. Вони переходили на інший бік і залишалися там. Коли пройшла остання собака, ситуація в переході змінилася.

Тут буде важливо сказати ще про одну деталь. Заходячи в напівтемний перехід, і провідник, і собака потребували якогось часового проміжку, для адаптації зору… А ось цього їм на зворотному ходу якраз і не давали. Щойно вони спускалися вниз, то перше, що вони бачили, це обриси людини з пістолетом у руці, яка повільно піднімала його в їхньому напрямку і стріляла. Лише кілька учасників не стали чекати поки їх “застрелять”, а одразу запустили собаку і почали діяти для порятунку свого життя. А далі на них чекав “виродок”, який намагався мовчки завдати їм удару ножем, коли виходив з-за рогу, і група п’яних хуліганів, які в процесі своєї бійки переключалися на провідника і собаку. Зіграно було чудово і дуже реалістично. У всякому разі, беру на себе сміливість сказати, що собаки повірили в реальність того, що відбувається. Інакше результати були б набагато кращими. Так-так, саме кращими, тому що, на жаль, в елементарних вуличних ситуаціях, без жодних “пляшечок з копієчками” , “супер-жорстких” костюмів і “посиленого тиску” багато собак не зуміли доставити тіло свого господаря цілим і неушкодженим. Чому? З різних причин. Переходимо до фіналу.

Частина третя – “Підсумки”

З огляду на те, що не задовго до цієї події отримав травму, яка завадила взяти безпосередню участь, я мав можливість спокійно подивитися все, від початку і до кінця. Що я можу сказати? Ну якщо з пересуванням по місту, з гріхом і матюками навпіл, десь із командами, а десь і просто підвішуючи власну собаку на повідку, ми ще якось справляємося, то щодо вмінь користуватися підготовленим охоронним собакою – на жаль, не завжди. Так, безперечно, ми теж побачили і свої “дірки” в підготовці собак, АЛЕ! Можу навіть по пунктно:

  1. людина стоїть прямо навпроти вас і піднімає пістолет у ваш бік. Ну, от як, по-вашому, куди він збирається стріляти? У ворону? Чого чекаємо? Пострілу? Так після нього вже нікому буде пускати цю тварину, а вже тим більше подавати їй команди. Мільйон разів про це говорили на майданчиках, на заняттях, а всі продовжують чекати на свою “Смерті”.
  2. людина з-за рогу завдає удару ножем. Чого стоїмо стовпом? Хочемо переконатися в міцності свого тіла? Не повірите, але присіло або спробувало ухилитися від сили 4 людини! Але ж завдання було поставлено чітко – вижити!
  3. напад групи “фуліганів”. Практично всі випускали собаку на повну довжину повідця, самі при цьому залишаючись на місці. Тільки одна господиня додумалася кинути повідець і не гаючи часу вискочити з переходу! Ну подумайте самі, їх 4(!), ви один і собака на повідку. Або собаку ближче до себе, і самому спиною до стіни, щоб перед вами була “мертва зона” з радіусом повідця (за принципом, хто сюди зайшов – світла пам’ять), або допомагати собаці їх “валити” (як вчинили “альфівці”), або, вибачте за прямоту, але це життя, поки собака працює, встигнути втекти наверх і покликати когось на допомогу. Скажіть, “А ви ніколи цього не пояснювали!”. Ні, пояснювали, для тих, хто уважно слухав зауваження щодо роботи в полі, а не входив сам у запал у гонитві за ВеПРем по полю.

Але це про роботу пари – провідник і собака. Що ж стосується роботи собак, то, насправді, ми залишилися нею дуже задоволені. Адже яких би помилок вони не припускалися, а собак, які б повністю відмовилися працювати – не було. Кожна з них старалася з усіх сил, навіть коли власника вже того, “замочили”. Тому всі вони хто? Молодці! І ви звісно теж.

Спасибі вам, учасникам і глядачам, за ту доброзичливу і веселу атмосферу, яка панувала під час проведення випробувань. Ніхто не бігав за суддею з’ясовуючи, чому в нього 5 балів, а не 7, ніхто не розповідав, що на його собаці, пістолет вистрілив голосніше, ніж на попередньому, ніхто не припускався язвостей і шпильок на адресу тих, у кого щось вийшло гірше. І вже точно всі переживали за всіх. Повірте, це було дуже приємно і допомагало хлопцям працювати з повною віддачею. Саме такі змагання нам завжди і хотілося проводити.

                                                                                        О.Бордунов,